У першій частині дослідження проаналізовано стан справ в Україні: незважаючи на існування Антикорупційної програми Міністерства культури та інформаційної політики, прояви корупції у вигляді розкрадання бюджетних коштів, маніпуляцій з грантами, зловживань при реставрації культурних пам’яток та непрозорих тендерних процедур залишаються поширеними. Автор наводить конкретні приклади з української практики (реконструкція театру на Подолі, скандали з Українським культурним фондом, порушення у сфері охорони культурної спадщини та державних закупівель), що ілюструють глибину проблеми.
Дослідження також містить аналіз чинників, які сприяють поширенню корупції в культурному секторі: слабкий громадський та інституційний контроль, непрозорість фінансових процесів, політичний тиск, низький рівень цифровізації управління. У статті підкреслюється необхідність комплексного підходу до реформування: впровадження цифрових рішень для моніторингу, створення незалежного фінансового контролю, залучення експертної спільноти, адаптація успішних міжнародних практик.
У цьому контексті представлений досвід Румунії, зокрема діяльність Національного антикорупційного управління (DNA), що діє з 2002 року. Успішність цього органу пояснюється інституційною незалежністю, високим рівнем кваліфікації прокурорів, жорстким механізмом відповідальності та відсутністю політичного впливу. Досвід Румунії демонструє, що ефективна боротьба з корупцією у сфері культури можлива лише за умов реальної автономії антикорупційних органів, прозорих процедур та політичної волі.
Таким чином, на основі вітчизняного аналізу та зарубіжного досвіду, автор формулює рекомендації щодо удосконалення української антикорупційної політики у культурному секторі, наголошуючи на необхідності системних змін та посилення довіри суспільства до культурних інституцій. Стаття є важливим внеском у міждисциплінарний дискурс, що поєднує правові, соціокультурні та управлінські аспекти.
Ключові слова: корупція, культурна спадщина, нецільове використання коштів, культурні проєкти, довіра громадськості, антикорупційні стратегії, доброчесніть, Україна, Румунія.
Abstract. This article examines one of the most urgent yet understudied issues - corruption in the cultural sector of Ukraine. The author convincingly argues that corruption here is systemic in nature, significantly hindering the development of culture, eroding public trust in state institutions, contributing to the inefficient use of budgetary funds, and creating fertile ground for misuse of resources. Special attention is given to the functioning of anti-corruption mechanisms in the cultural domain, particularly through the lens of Romania’s experience - a country that has shown notable institutional progress in combatting corruption over the past decades.
The first part of the study focuses on the situation in Ukraine. Although the Ministry of Culture and Information Policy has adopted an Anti-Corruption Program (2023–2025), corrupt practices such as embezzlement of public funds, grant manipulation, abuse during restoration of cultural monuments, and opaque procurement procedures remain prevalent. The article provides detailed case studies (such as the reconstruction of the Podil Theater in Kyiv, controversies around the Ukrainian Cultural Foundation, and issues related to heritage preservation and procurement) to illustrate the scope of the problem.
The research identifies the key factors that contribute to corruption in this sector: weak institutional and civic oversight, lack of financial transparency, political pressure, and underdeveloped digital infrastructure. The study emphasizes the urgent need for a comprehensive reform strategy, which would include digitizing management processes, establishing independent financial oversight, involving expert communities, and integrating best international practices.
Against this background, the article presents Romania’s successful experience, especially the work of the National Anticorruption Directorate (Direcția Națională Anticorupție, DNA), which has operated since 2002. Its effectiveness is attributed to several factors: independence from political influence, highly qualified prosecutors, strict accountability mechanisms, and broad authority to investigate high-level officials. Romania’s example demonstrates that effective anti-corruption efforts in the cultural field are possible when supported by institutional autonomy, transparency, and strong political commitment.
Based on both the domestic context and international experience, the author offers practical recommendations for enhancing Ukraine’s anti-corruption policy in the cultural sector, underlining the need for systematic change and the restoration of public trust in cultural institutions. This paper makes a valuable contribution to the interdisciplinary discussion intersecting legal, socio-cultural, and governance studies.
Keywords: corruption, cultural heritage, misuse of funds, cultural projects, public trust, anti-corruption strategies, Ukraine, Romania.
